ПИСЬМЕННИК РОМАН КВАНТ

Главная | Регистрация | Вход
Вівторок, 12.12.2017, 10:10
Приветствую Вас Гость | RSS
Меню сайту
Форма входу
Категорії розділу
Проза [4]
Пошук
Главная » Файлы » Твори » Проза

Покарання (уривок з роману)
02.04.2010, 20:00

1

 

Я переконаний, що на життєвому шляху кожної людини доля дає знаки, але не кожен вміє їх помічати і використовувати на своє благо. Бувають такі переломні моменти в житті, коли в тебе виникає спонтанне, імпульсне бажання кудись піти і щось конкретне зробити. Особливо, коли в тебе від цього несподівано змінюється все подальше життя і ти знаходиш те, що так довго шукав.

У той вересневий, теплий день зі мною таке сталося.

Як раз в мене закінчилися всі необхідні продукти в холоднику і я вже збирався сходити в найближчий супермаркет. З прекрасним відчуттям ейфорії я вже йшов здійснювати свій намір. Але чомусь несподівано кардинально змінив рішення і поїхав на авто у магазин. Просто в мене виникло ще одне бажання заскочити в книжкову крамницю і придбати кілька творів Чака Паланіка.

Так от: я сів за кермо і закурив сигарету, поки стояв на світлофорі, жадібно втягуючи тютюновий дим у свої легені. Мої думки, ніби окремо існуюча цивілізація із своєю конституцією постійно змінювалися, перестрибуючи з однієї теми на іншу, аж поки не зупинилися на маленькому, не затишному острівці – особисте життя. Від жінок здебільшого я отримував фізичну, плотську насолоду, голий секс, а ніякої романтики, нормального людського спілкування і усіх правил етикету упадання за протилежною статтю майже не було. Лише кілька банальних фраз, пригощання дівчинни випивкою, недотепні жарти, світські балачки, а потім коїтус. І все.

Я не хочу сказати, що я був ідеалістом, але духовна сторона в стосунках з дівчатами була дуже слабкою і залишала бажати кращого.

І тоді в той визначний, роковий вересневий день в моєму житті на горизонті зявилася Вона.

Заглиблений, занурений у темні води своїх думок, я послабив свою увагу на дорозі. А це було моєю величезною помилкою. Помилкою, яка ледве не призвела до смертельного випадку. Я замислився про любовний фронт в своєму житті і дуже пізно помітив дуже вродливу, молоду дівчину, що переходила дорогу. В паніці небувалих масштабів, я натиснув на гальма і встиг помітити перелякане обличчя дівчини, яка зникла з мого полю зору під колесами, бо «Тойота», здається, наїхала на неї.

Не може бути!

Від різкого гальмування, машину розвернуло у бік. Мене кинуло трохи вперед і я вдарився рукою об кермо від інерції. Якби не паси безпеки, то я міг би дуже серйозно травмуватися.


2

 

Сцуко! Шо ж я наробив?! Це… Я ж на людину наїхав! Збив дівчину! Господи!

Міцно тримаючись руками за кермо, я все ще перебував у шоковому стані, у стані прострації та дезорієнтації певний час. Я дивився прямо перед собою вперед, не в змозі навіть поворухнути пальцем. Але на щастя, це тривало не довго і вже за хвилину я зумів побороти власний страх. Внутрішній, особистий страх. Я повільно вийшов з авто, відчуваючи сильне тремтіння в руках. Біля передніх колес «тойоти» я побачив нещасну дівчину, що сиділа на брудному тротуарі і злякано на мене дивилася. Дивилась, як поранений заєць дивиться на мисливця з рушницею.

Коли я вперше побачив дівчину, то потонув в її солодкому, як нектар погляді. Гіпнотичному, трансендентному погляді.

Вона була одягнена в коротеньку міні-спідницю, що закінчувалася значно вище колін і джинсову куртку поверх блузки кольору світло-блакитного неба. Очі були такі ж, як колір блузки, а світле волосся яскраво виблискувало на сонці, як золото. На вид їй було років вісімнадцять. Не більше.

Але, звичайно, я не міг забути, що саме трапилося і що треба робити далі. Здається, у дівчини було травмовано коліно, бо вона його обережно розтирала рукою і кривилася від болю. Я зрозумів, що далі так стояти мовчки у ролі безвідповідального, невинного глядача не можна. Тим паче я був винний – ще й як винний у цій паскудній ситуації.

– Боже… е-е-е… ви сильно забилися? – це було перше, що прийшло мені в голову.

Дівчина мовчки кивнула у відповідь, перебуваючи у шоковому стані.

– Вибачте… я… я вас не помітив. Це моя провина. Я у всьому винен. Як ви себе почуваєте? У вас нічого не зламано?

Вона дивилася аморфним поглядом собі під ноги.

– Дівчино, ви чуєте? – стривожено запитав я. – З вами все гаразд?

Мене з середини усього трусило та стискало тяжким важелем – провиною, яка впала на мене несподіванно.

– Не зовсім. Трохи нога болить… – сумним, апатичним голосом повідомила вона.

– Вибачте, це я винен. Не помітив, коли ви вийшли на дорогу. Якщо так сталося, то я готовий прямо зараз відвести вас до лікарні і все оплатити.

Це я хотів робити менше всього, але поступити як підла тварюка, звісно, не міг та не мав на це жодного права. Тим паче за це в мене могли відбрати водійські права на довгий термін. Тому я був дуже тактичним, обережним та дипломатичним у розмові з незнайомкою.

 

3

 

– Ні це із-за мене все сталося. Я не уважно переходила дорогу, замріялася.

Ну от, ще й виправдовуватися буде! Це ж мені треба за це відповідати.

– От чорт, нога болить! – її прекрасні риси обличчя знову перетворилися у суцільну маску болю та відчаю.

– Давайте я вам допоможу.

Я підійшов ближче і простяг руку, допомагаючи дівчині підвестися з асфальту, щоб стати на ноги. Спідниця в неї була дуже коротенька і в якусь зовсім несподівану мить, перед моїми очима виникла біла смужка квітастих трусиків, з під яких виднілася не загоріла, спокуслива, як плод з дерева молода дівоча плоть. За інших більш приємних обставин, це мене дуже сильно збуджувало, але зараз в такій ситуації, це лише трохи схвилювало. Не більше.

На превелике везіння, в неї не було нічого зламаного, бо дівчина стояла на обох ногах, а коліно було лише розбито до крові. Невеличка подряпина і все. Отже, їй страшенно повезло. А ще більше повезло мені. Трохи стривожена, дівчина обтрушувала свої лахи від залишків бруду. Я мовчки за цим спостерігав, дивуючись, як страх поступився місцем незначній розгубленості.

– Дякую, – вона подарувала мені короткий, ввічливий погляд, але і цього вистачило, щоб я почав відчувати до цієї слабкої, прекрасної статі симпатію.

Після ледве не смертельного наїзду, адреналін у крові перевищив норму в кілька десятків разів і я тепер готовий був нею конкретно цікавитися.

– Ой! А де моя сумочка? – розгублено спитала мене нова знайома (точніше, незнайома, бо я ще не знав її імя. Та це можна було виправити).

Я озирнувся по сторонам і запримітив чорну, шкіряну, дамську сумочку, що лежала в кількох метрах від автомобіля. Нахилившись, я обережно підняв її і віддав дівчині. В цю мить про себе нагадала нікотинова залежність і я витяг з пачки цигарку. Повільно затягнувся. Це хоча трохи заспокоювало мої напружені, як струна скрипки нерви. Після кількох глибоких затяжок, я став більш толерантно і стоїстично сприймати все, що сталося. Тим паче, ситуація зараз повернулася в кращу сторону.

– Може вас все-таки варто відвезти до лікарні? – спитав я, пускаючи отруйний дим в свіже повітря.

Навіть, якщо фізичних травм їй довелося уникнути, то незнайомка може мати психологічну травму, яка може призвести до непередбачувальних наслідків.

– Дякую, не треба. Я просто злякалася і все… Мені дуже пощастило… А можна сигарету мені? Я дуже сильно нервуюся…

– А ви впевнені, що добре себе почуваєте? – поцікавився я, уважно задивившись на її юне, ніжне, витончене та досконале обличчя – автентичне обличчя ідеалу всесвітноьої краси.

– Звісно. Я вже доросла, щоб вирішувати курити мені чи ні, – вона не зводила з мене своїх блакитних очей, коли казала ці слова.

Я знизив плечима і дав запалити дівчині. Про флягу наповнену коньяком навіть казати не збирався, бо алкоголь в такій стресовій ситуації може їй лише зашкодити. Вона сильно затягнулася і кілька разів закашляла. Я зрозумів, що вона ніколи раніше не палила, але нічого не сказав про це. Просто тактично мовчав і спостерігав за тим, як дівчина палить.

– Господи! Якою я дурепою виглядаю у ваших очах!

– Чому це? – щиро здивувався я.

– Тому що це дуже безглуздо так себе вести. Спочатку я замріялась, коли йшла по дорозі. Потрапила майже під колеса машини, але чудом залишилася живою. Зараз сильно переживаю, нервуюся… Вперше в житті закурила. Ну… до цього курила тільки на випускному вечорі. Одним словом, все якось дивно виходить. Що ви про мене подумаєте? Господи! Мені просто дуже соромно так…

– Вам немає чого соромитися.

– Ні, є! – вона уважно і серйозно на мене дивилася, десь хвилину не відриваючи погляд. – Стривайте! Невже це ви?

– В якому сенсі? – щиро здивувався я.

– Невже ви… ви Остап Дорошенко? Популярний український письменник? – вражено спитала дівчина.

В ту мить її зволожені очі блищали від збудження, цікавості та неймовірності останніх подій, які не могли так швидко вкластися до голови, щоб мозок їх розташував у логічній та цілковитій послідовності.

Я завірив її, що і є той самий Остап Дорошенко, але не вважаю себе вже таким популярним.

Хоча, почути такі слова з вуст юної та дуже вродливої леді мені було, звісно, приємно. І я відчував, що ці слова щира правда, а не пусті компліменти, які кажуть на буденних світських вечірках в оточенні тютюнового диму та алкогольних напоїв.

 

4

 

– Перестаньте бути таким скромним.

Дівчина дістала із сумочки книжку «Друге пришестя» і показала моє фото ззаду, що було зроблено за кілька місяців до виходу роману. Тоді в мене було щасливе, безтурботне обличчя молодого літератора, впевненого у своєму майбутньому. А зараз… Зараз я був трохи напружений творчою кризою та її можливими наслідками.

– Остапе, ви знаєте, що я ваша велика прихильниця. Фанатка. Прочитала усі три романи. Дуже сподобалося. Ви пишите так реалістично і цікаво, ніби справді таке відбувалося у житті!

– Дякую вам. Приємно це чути. Бо іноді мені кажуть, що я пишу дуже занудні жахливі книжки.

– Ну що ви?! Вони просто не оцінили вашого таланту. Жахливі речі теж треба вміти красиво описувати, як ви.

Ну ти даєш! Ледве не задавив одну із своїх фанаток. Хто тоді буде читати твої твори, якщо ти повбиваєш всіх своїх читачів?

Ця думка здалася мені дуже смішною. Я ледве зумів стримати гомеричний регіт в глибині легень.

– Перепрошую, а ви не поставите мені автограф? Адже не кожного дня я особисто зустрічаюся з відомим письменником, ще й під колесами авто.

– Це не випадковість.

Я дістав авторучку з кишені і відкрив книжку на першій сторінці.

– Як вас звати?

– Зоряна.

Найкращі побажання Зоряні у здійсненні всіх заповітних мрій від Остапа Дорошенка в день знайомства – написав я і поставив свій підпис. Зазвичай, я не писав таких довгих побажань, але цього разу зробив вийняток для цієї чарівної дівчини.

– Дуже дякую вам.

– Це вам дякую, що ви прочитали усі мої романи, – зауважив я, повертаючи книгу її володарці. – Який твір вам найбільше сподобався?

– Останній. «Друге пришестя» така захоплююча книжка! Я її прочитала за пів ночі. Але інші книжки теж дуже цікаві.

– Мені теж останній роман більше всього сподобався. Мабуть тому, що я писав його легше всього.

– Остапе, сьогодні видався такий важкий день. Я ледве не загинула… Мені треба додому. З вами можна буде якось поговорити про творчість іншим разом? Не сьогодні.

Здавалося, дівчина настільки була шокованою мене побачити в реальності, що навіть забувала деякі правила ввічливості.

– Звичайно, – погодився я. – Зоряно, я можу вас підвезти куди скажете. Хоч зараз. Все-таки я винен в тому, що сталося.

Зоряна замислилася.

– Мені якось не зручно… У вас купа справ. Писати треба…

– Перестаньте, то вже мої проблеми. Якщо ви хочете, то я можу викликати таксі. Не подумайте, що я вас примушую сідати в машину. Я на психа начебто не схожий.

– Не схожі. Тому я вам довіряю. Для мене велика честь їхати в одній машині з таким генієм, як ви.

– Ну це вже перебільшення. Впершу чергу я звичайна людина, як всі.

Але мені, звісно, було приємно почути такі слова. Адже для письменника як і для будь-якого митця найголовніше в житті – це признання його талантів, висока оцінка того, на що ти тратиш весь вільний час, пишеш твори, редагуєш їх і боїшся, що це нікому не потрібно. На щастя, я вже пройшов через цю перешкоду.

– Зоряно, то як? Ви сідаєте у авто чи підете пішки додому?

Вона обрала перше.

Та я у цьому навіть і не сумнівався.

Категория: Проза | Добавил: Квант
Просмотров: 530 | Загрузок: 0 | Комментарии: 6 | Рейтинг: 3.8/4
Всего комментариев: 5
4  
Дуже хотілося б прочитати весь роман. Як це можливо?

5  
Дякую за коментар. На жаль, я не розповсюджую цей роман, як і інші безкоштовно. Але скоро у вас буде нагода купити його в електронному та паперовому вигляді. Зараз я вже редагую його та прибираю недоліки. Планую видати цю книжку десь на початку червня.

3  
Дуже сподобалось.

2  
88, дякую Вам.

1  
Інтрига присутня. biggrin

Добавлять комментарии могут только зарегистрированные пользователи.
[ Регистрация | Вход ]
Статистика сайту
Друзі сайту
КНИГАРНЯ 'Є' - книжковий інтернет-магазин
Опитування
Як вам мій роман "Блискавка"?

Всього відповідей: 15
Коллеги по перу
Ирина Солодченко - современная писательница

Copyright MyCorp © 2017 |